Події, що сталися на Сихові у Львові, викликали хвилю обурення та засудження, проте їх не варто розглядати як ізольований інцидент. Це лише видимий прояв глибокої системної кризи, яка назрівала в Україні роками. Те, що відбулося з перекинутою машиною, не почалося на Сихові й, на жаль, не закінчиться там. Щоб зрозуміти суть проблеми, варто поглянути на неї як на систему, а не як на окремий випадок насильства.

Корені нинішньої кризи сягають щонайменше 2015 року. Тоді, під час шостої хвилі мобілізації, план призову було виконано лише на трохи більше ніж 60 відсотків. Кількість громадян, які після оповіщення не прибували до військкоматів, сягала 50–55 відсотків — це майже 27 тисяч осіб. Було відкрито тисячі адміністративних і кримінальних проваджень, а військових комісарів карали за низькі показники. Однак тоді війна мала позиційний характер, потреба в людях була обмеженою, тому ухилення не загрожувало фронту. Проблему просто відклали в довгу шухляду.

Повномасштабне вторгнення не створило цю проблему, а лише зняло захисний механізм, який дозволяв її ігнорувати. Виявилося, що за сім років у системі нічого не змінилося. Мобілізація — це особливий вид відносин між людиною і державою, де йдеться не про гроші, а про тіло, час і, можливо, життя. Американська дослідниця Маргарет Леві назвала це «умовною згодою»: громадянин погоджується на найважчу форму служіння державі не зі страху і не з чистого патріотизму, а доки виконуються умови негласного договору.

Таких умов три. По-перше, тягар має бути розподілений чесно: служать подібні до мене, а не лише ті, хто зміг відкупитися, сховатися за бронею чи посадою. По-друге, держава має тримати слово: терміни, ротації, повернення — це не жест доброї волі, а зобов'язання. По-третє, і це найважливіше, має бути забезпечена гідність того, хто вже заплатив: воїн, який віддав здоров'я, не має побиратися на власний протез, а родина загиблого не має збирати підписи під петицією, щоб держава визнала його заслуги.

Сьогодні в Україні всі три умови зруйновані. Бронювання перетворилися на ринок, законопроєкти про демобілізацію роками бовтаються в парламенті, на посади призначають відверто непридатних людей, керівники ТЦК мають нерухомість за кордоном, а добровольці 2014 року стали заручниками власних чеснот. Епізоди насильства з боку всіх зацікавлених сторін залишаються без покарання, що навчає кожен наступний натовп, що «можна», а кожну наступну групу оповіщення — що «інакше не вийде».

Коли умовна згода руйнується, її місце займає примус. А примус має просту межу: тих, хто примушує, завжди менше, ніж тих, кого примушують. Соціальний психолог Том Тайлер довів, що люди підкоряються закону не через страх санкцій, а через сприйняту справедливість процедур. Коли відповідь на питання «чи чесно зі мною поводяться» стає негативною, жодне посилення покарань не компенсує втраченої легітимності.

Ще більше тривожить реакція на подію. За добу довкола Сихова розгорнувся повний спектр відповідей: офіційні заяви, затримання, паралельні «розслідування» громадських середовищ, публічні погрози від політичних організацій, гіркий фаталізм людей у формі. У цьому спектрі немає жодного актора, який вірив би, що правосуддя здійснить держава. Посада арбітра в країні фактично вакантна, і на неї вже вишикувалася черга приватних претендентів — кожен зі своїм слідством, своїм трибуналом, своєю виконавчою владою. Такий устрій має назву — отаманщина.

Мова, якою ведеться дискусія, також свідчить про глибину кризи. З одного боку летить лексика, що перетворює людей на тварин, з іншого — стандартизовані розповіді про «мисливців за людьми». Дослідники дегуманізації описали цей механізм: функція обох словників одна — вивести опонента за межі людського виду, зняти внутрішню заборону на насильство. Ця граматика ніколи не зупиняється на словах.

Сихів став не причиною, а лише симптомом. Він показав, що відбувається, коли війна стає на паузу, а суспільство залишається з нерозв'язаними проблемами. Якщо не відновити справедливість і не повернути довіру до державних інституцій, подібні інциденти повторюватимуться знову і знову.