Слов'янськ, розташований за 10–15 кілометрів від лінії фронту, продовжує триматися попри щоденні обстріли. У місті триває будівництво альтернативного водогону, який має забезпечити мешканців чистою питною водою. Проєкт реалізують разом із ЮНІСЕФ, оскільки два наявні водогони регулярно пошкоджуються ворожими атаками й потребують постійних ремонтів.
Чергова ніч у Слов'янську минула з обстрілами, і вранці вода знову ледь біжить із крана. Тож 9-річний Сашко бере п'ятилітрову пластикову пляшку, щоб допомогти мамі принести воду з міського пункту роздачі. До нього родина йде коридором із протидронних сіток, які тепер розтягнуті майже над усіма вулицями міста.
«У нас у місті сітки, бо по трасах літають дрони. Вони полюють на машини, на автобуси, тому й ставлять сітки, щоб дрони не залітали на дороги. Сітки нас захищають», — пояснює хлопчик воєнні реалії свого життя. Цього літа фронт підійшов до Слов'янська на 10–15 кілометрів. Для Сашка та інших дітей це означає безсонні ночі, нестабільний доступ до води, зв'язку, медичної допомоги та звичайних літніх розваг.
Мама Сашка, 47-річна бухгалтерка Марія, виховує ще 12-річного Івана. Вона розповідає, що найважче бачити, як руйнується рідне місто і як виїжджають люди, яких знала все життя. «Ми поки що залишаємося через літніх родичів і тварин. Але я бачу, як війна забирає у моїх синів дитинство. Вони майже весь час проводять удома, майже не спілкуються з однолітками. До того ж у нас часто немає електрики, а також трапляються перебої з водою та мобільним зв'язком», — каже Марія.
Коли воду відключають, Сашко допомагає мамі набрати її в колодязі у приватному секторі або ж у Пункті незламності — з великих синіх пластикових ємностей. У межах проєкту ЮНІСЕФ та Слов'янського водоканалу ці резервуари регулярно наповнюють чистою питною водою для жителів міста. «Ми з братом розподілили обов'язки: я приношу воду, а він миє посуд. А мама гріє воду й пере речі в тазику, якщо немає світла», — розповідає хлопчик.
Через загрозу обстрілів родина нещодавно переїхала з п'ятого поверху багатоповерхівки до приватного будинку. Тут у дітей більше простору для ігор і спілкування з домашніми тваринами. У вільний час Сашко малює озера Словкурорту. «Я дуже сумую за озерами. Тепер ходити туди не можна, купатися небезпечно. Якось я був на пляжі, і тут прилетіли дрони. Ми з братом сховалися за будинком, а коли стало безпечно — побігли додому», — згадує він. Словкурорт — один із найстаріших грязьових курортів України, але тепер він закритий для відвідувачів, а навколо водойм встановлені таблички про небезпеку.
Начальник Слов'янської міської військової адміністрації Вадим Лях зазначає, що ситуація в місті погіршується. «Поки ми з вами говорили, по місту прилетіли три керовані авіабомби. Тому ситуація погіршується. Збільшується кількість обстрілів, а в місто дедалі частіше залітають дрони», — каже він. Водночас комунальники продовжують підтримувати життя Слов'янська: навіть у центрі міста, куди у квітні влучила півторатонна авіабомба, тривають ремонтні роботи.
За словами очільника громади, у Слов'янську зараз проживають 39 тисяч людей, із них три тисячі — діти. У деяких районах уже оголошено обов'язкову евакуацію дітей, але багато родин залишаються. «Люди дійсно виїжджають. Але в місті все ще залишається багато дітей. Тому працюють комунальні служби, лікарня, банківська система. Усі послуги надаються. Життя триває», — наголошує Лях і додає, що у Слов'янську поки що працює навіть пологове відділення.
На околиці міста, поки Сашко наповнює пляшки на пункті роздачі води, триває будівництво. Тут риють траншеї та прокладають труби, щоб уже наступного місяця сотні родин більше не стикалися з нестачею води. Інженер Слов'янського водоканалу Олександр Погребний пояснює: «У місті залишається дуже багато людей, а перебої з водопостачанням не дають нам можливості безперебійно забезпечувати їх водою. Саме тому разом із ЮНІСЕФ ми будуємо цей альтернативний водозабір. Він дасть змогу очищувати та давати людям чисту питну воду».
Частину робочої техніки комунальники вже обварили металевими сітками, щоб захистити її від атак дронів. Інженер наголошує, що безпеку тут не може гарантувати ніхто, однак працівники продовжуватимуть працювати, поки це потрібно людям. «Бо поки в місті є люди, Слов'янськ буде жити. А для цього мають бути вода і світло», — резюмує Погребний.
Повернувшись додому, Сашко насамперед наливає воду у миски для своїх домашніх тварин. «Я тут живу з кішкою, двома котами, папугою та великим псом. Я дуже дружу з папугою Жорою», — усміхається хлопчик, який мріє колись стати космонавтом і побачити Землю з космосу. Його родина, як і тисячі інших мешканців прифронтового Слов'янська, намагається зберегти звичне життя попри війну.
